Категорії розділу

Вхід на сайт

Пошук

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 7

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Мої файли

Слово про Шевченка (із досвіду роботи Мамай Л.Ю., вчителя Тихопільської ЗОШ І-ІІ ст.
06.01.2016, 20:11

В наш  чудовий  час

Вічно житиме  Тарас!

Прислів’я

Україна…  Віддано, ніжно, довірливо промовляємо ми.                     Україна…Говоримо ласкаво у дитинстві і з гордістю промовляють наші бабусі з сивиною на  скронях.

 Що це?  Це слово і почуття, що народилися з нами, ті, що живуть у нас, у тій грудочці землі, яку пам’ятаємо і пізнаємо.  У кожного  вона своя: маленька й велика, далека і близька. Кожен по-своєму любить свою Батьківщину – свою маленьку і велику  Україну.

 У дитинстві для нас найріднішим є куточок  землі, де ми народилися, ростемо, пізнаємо  світ. Це наша  мала  батьківщина – рідне село.  І в пам’яті  зринають  слова  Великого   Кобзаря:

Село – і серце  одпочине.

Село на нашій  Україні, –

Неначе писанка,  село

Зеленим  гаєм  поросло…

 Ми зростаємо, оточені  батьківською  любов’ю, вчительською  турботою, бабусиною  ласкою, піклуванням  рідної держави про нас, майбутніх громадян.

Рідний  край…  Знайомі до болю місця.  Йду  стежиною і милуюсь його  красою.  Он соловейко  співає в гаї.  По  діброві  вітер  віє.  Тихесенько  поволі  перешіптуються  у байраках  тополі.  Садок  вишневий  коло  хати.  Розцвіла  в  долині  червона  калина. І наче відчуваю біля себе присутність  Великого  Тараса і чую  його  голос.

 Все це  нагадало мені недавню поїздку до прабабусі  на  Рівненщину. Коли ми приїхали до неї,  вона саме вишивала  хрестиком.  Мені було цікаво  подивитися на  полотно. Яким же було моє здивування, коли я побачила  майже повністю  вишитий  портрет  Тараса  Григоровича. А бабуся додала, що  в кожній хаті мусить бути портрет  Великого Кобзаря.  Так ведеться у них здавна.  При цьому вона, розповідаючи про роботу над вишивкою, тихесенько  щось  гомоніла.  Я прислухалася. А вона просто  читала  напам’ять вірші нашого  безсмертного  поета. Не дивлячись на шанований  вік,  вона з такою   душевністю   розповідала про тяжке  дитинство  Тараса, про матір, яка уві сні  побачила  свого дорослого сина, вільного, жонатого, що «на своїм веселім полі свою-таки пшеницю жнуть, а діточки обід несуть…». А пізніше, зовсім несподівано,  тихенько  заспівала про зорю  вечірнюю, що зійшла  над  горою.

Уважно слухаючи бабусю, я відчувала  смуток і жаль у її голосі. Вона мені пояснила, що не можна не співчувати  людині, поету,  патріоту, який все життя мріяв жити на Україні,  а повернувся  в рідний край  лише по смерті.

 І мені так захотілося, щоб  Шевченко, як казали  прабабуся,  з небес побачив  ті разючі зміни, перетворення, які відбулися у житті нашого  народу.

 І все це – моя  Україна, священна земля  моїх дідів і прадідів, вільна, незалежна.

Та не завжди  була  такою  наша Вітчизна. Минуле  ж  моєї  держави  -  тяжке, криваве, трагічне. Ми вивчаємо історію  рідного краю, відкриваємо нові, не пізнані ще факти і події на різних етапах розвитку  України. Та часом з розповідей  бабусь  або дідусів  відкриваються  зовсім нові для нас  сторінки  минулого.

Зовсім недавно тато розповів мені про свого дідуся, у якого було ще четверо братів і сестер.  Вони жили  у складні часи  громадянської  війни.   Двоє з них змушені були  виїхати за кордон. Для цього прабабуся  продала золоті прикраси, зібрала  трохи грошей. Вирядила синів на Одесу,  звідки вони  дісталися до Франції. З собою мали вони жменьку рідної землі і малесенький  портрет Шевченка серед фотографій рідних. Вже років через двадцять  сестра вирушила до Франції, розшукала одного з братів,  познайомилася з його дітьми та дружиною.

Що найбільше здивувало її, це те, що  говорять вони  між собою   українською  мовою, спілкуються з земляками, шанують нашого  Великого Кобзаря, знають його  життєвий  шлях, читають його твори і мріють, як і він,  повернутися на Україну.

Ім’я Тараса  Григоровича  Шевченка  увібрало у себе  живу душу  народу, стало  часткою  його життя. Його поетичні твори ось уже  два  сторіччя викликають у людей  почуття  гордості і захоплення своєю  красою, своєю  рушійною  силою і народною  мудрістю.

Поет  говорив до нас крізь  гомін, віяння і болі  нашого  часу.  Він стає  нашим  сучасником, бо слово  любові  не  старіє і не в’яне. Він заглядає  в  саму  душу  глибоко-глибоко.

Україна….Шевченкова  Україна – це поняття ширше  від  самого  краєвиду, від географічного  поняття  території. У Шевченка вона і знедолена, невесела, бо невеселий  і знедолений  увесь народ. То вона одинокою  дівчиною виходить у поле, «білим  світом  нудить», і, не діждавшись своєї пари, стає тополею, яку нагинає «до свого долу» ! То вона покриткою Катериною йде засніженим полем із маленькою дитиною на руках шукає зрадливого москаля, який «любив та й покинув».

Уже за цим живими образами   бачиться Україна, якій судилося терпіти наругу і страждання.  Недаремно  для   Шевченка  вона стає схожою на безталанну вдову, якій  ніде  прихилитися:

А ти, моя  Україно,

Безталанна  вдово,

Я до тебе  літатиму

З хмари  на  розмову.

Та все ж майбутнє  своєї  рідної  землі   він бачив  у моральній  єдності  нового  суспільства:

І на оновленій  землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде  мати,

І будуть  люде  на  землі.

Тарас  Григорович  усе  своє  життя  зв’язав із долею  України, не дивлячись на те, що майже весь  життєвий  шлях його  пройшов  за межами  рідного  краю. Вся  його  творчість  пронизана  думкою  про  рідну  країну і її добро.  Він молився  за  Батьківщину, закликав  усіх:

Свою  Україну  любіть,

  Любіть  її….

Слово  Кобзаря – пророче  слово.  Шевченко  мріяв  про  вільну  Україну. Збулися  мрії  Тараса.   Україна  сьогодні  вільна, незалежна  держава, яка  на повні  груди  співає  свій  гімн  «Ще  не  вмерла  Україна».

Ми, молоде  покоління, набираємося  сили, адже  нам доведеться  брати на себе відповідальність за майбутню  долю  України. Зі свого «Кобзаря» пильно  вдивляється  кожному з нас  у вічі  Великий Тарас, ніби запитує: «Для  кого в світі  живете?»

І луною  віддзвонює  відповідь  нащадків:  «Для  Ук –ра-ї-ни!».

Золотими  променями  сонця   засяяла  свобода  над Україною.  Над гаями і дібровами, над горами і ріками, над селами і містами – над Вітчизною  майорить  синьо-жовтий  прапор, що засвідчує  самостійність, державність.

На священну  українську  землю  прийшла  весна  відродження.  З  небуття  повернулися  до нас  звичаї, обряди,  традиції  наших  предків,  відроджується  культура.

Можна  з певністю  сказати, що Україна,

як і Великий наш  Кобзар, -  вічні!

 А в душі  дзвенить:

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі  окриляє.

Встає в новій красі, забувши  лихоліття,

Твоя, Тарасе,  звільнена  земля…

Категорія: Мої файли | Додав: Наталія
Переглядів: 328 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar